Мета статті – дослідження ролі кіноекрана в конструюванні колективної ідентичності через репрезентацію культурної травми, спричиненої масовими стражданнями. Зроблено спробу проаналізувати, як кінематографічні образи та наративи впливають на формування спільної пам’яті, колективного досвіду й суспільного осмислення травматичних подій, що стали частиною історичної та культурної спадщини. Методологія дослідження. В процесі опрацювання теми застосовано низку наукових методів і підходів, що сприяли всебічному вивченню проблеми. Аналітичний метод використовувався для глибокого осмислення кінематографічних підходів до репрезентації травматичних подій. Методи систематизації та узагальнення дали змогу структурувати різноманітні наукові підходи до вивчення кіно травми (термін Дженет Вокер), виокремити ключові закономірності в репрезентації травми на екрані та дослідити її вплив на емоційний досвід аудиторії. Кроскультурний метод застосовано для порівняння різних національних і культурних контекстів у висвітленні теми травми в кінематографі, що допомогло виявити особливості сприйняття травматичних наративів у різних країнах та їхній вплив на глядача. Міждисциплінарний підхід, поєднуючи знання з галузей культурології, соціології, психології та кінознавства, забезпечив ширше розуміння впливу кіно на формування колективної пам’яті та переживання травматичного досвіду через мистецькі засоби. Наукова новизна статті полягає у комплексному дослідженні впливу кінематографічних репрезентацій культурної травми на формування колективної ідентичності. Дослідження вперше інтегрує теоретичні підходи з різних дисциплін для аналізу того, як екранні наративи та візуальні образи сприяють формуванню спільної пам’яті та колективного досвіду. Визначено нові механізми взаємодії між кінематографом і суспільством, які дають можливість краще зрозуміти, як масові страждання трансформуються у культурну травму та як це впливає на колективну ідентичність як в умовах кризи, так і в процесі післякризового відновлення. Висновки. У результаті проведеного дослідження було виявлено, що кінематограф не лише відображає травму, а й активно бере участь у її конструюванні та реконструкції; кінематографічні репрезентації культурної травми відіграють ключову роль у формуванні колективної ідентичності в умовах масових страждань, а культурні продукти, зокрема фільми, стають просторами для відтворення та осмислення травматичного досвіду.