Досліджено трансформацію меморіального простору у візуальному мистецтві та дизайні архітектурного середовища ХХ–ХХІ століть. Простежено розвиток художньо-дизайнерських стратегій – від античних сакральних структур і монументальності модернізму до сучасних концептуальних інтерпретацій, що апелюють до тілесного досвіду, афекту, тиші та матеріальності. Акцентовано на зміщенні семантичного акценту: від героїчної риторики – до інтимної скорботи, від фігуративності – до абстракції, від репрезентації – до емпатійного залучення. Показано як меморіал перестає бути носієм наративу і перетворюється на простір співприсутності, де архітектура слугує медіатором пам’яті. Розглянуто знакові приклади постмеморіальної архітектури – Меморіал Голокосту в Берліні (арх. П. Айзенман), Меморіал 9/11 у Нью-Йорку (арх. М. Арад), Єврейський музей у Берліні (арх. Д. Лібескінд) – як втілення архітектури втрати, побудованої на принципах мінімалізму, інсталяційної структури, монохромності та безсловесної присутності. Зосереджено увагу на українському контексті після 2014 року: досліджено нові форми комеморації, зумовлені війною, процесами декомунізації та активізацією громадянських ініціатив. На прикладі Меморіалу Героям Небесної Сотні у Львові, Стіни пам’яті в Києві, об’єктів у Бучі та Ірпені виявлено зрушення до етичного, делікатного простору вшанування. Визначено концептуальні засади проєктування українського Марсового поля як відкритого середовища пам’яті та гідності. Обґрунтовано, що сучасний меморіал стає живою формою публічного діалогу, простором тиші й рефлексії, що не нав’язує, а надає можливість пам’ятати. У цьому – нова парадигма культури пам’яті посттравматичного суспільства.