Стаття присвячена дослідженню міжнародно-правових основ мирного врегулювання міжнародних спорів, що є ключовим елементом сучасного міжнародного правопорядку. Метою статті є не лише висвітлення теоретичних і практичних аспектів, а й окреслення перспектив розвитку мирного врегулювання в умовах глобалізації. Робота спирається на широкий огляд літератури, включаючи праці Джона Мерріллса, Йошіфумі Танаки, Лорі Дамрош та інших, що забезпечує її наукову обґрунтованість. Стаття буде корисною для дослідників міжнародного права, дипломатів і студентів, зацікавлених у проблематиці глобальної стабільності. У роботі системно проаналізовано теоретичні засади, історичний розвиток, сучасні виклики та наявні механізми цього інституту, з акцентом на їхню еволюцію та адаптацію до нових реалій XXI століття. Теоретичний аналіз розкриває принципи суверенної рівності, невтручання та заборони застосування сили, закріплені у Статуті ООН, а також класифікацію методів врегулювання – від переговорів до судового розгляду. Показано, як ці принципи, що беруть початок з античних практик і праць Гуго Грокція, формують правову базу для мирного вирішення конфліктів. Історичний огляд простежує еволюцію інститутів мирного врегулювання від Вестфальського миру 1648 року через Гаазькі конференції 1899 та 1907 років до створення ООН у 1945 році. Особливу увагу приділено ролі Ліги Націй та Міжнародного суду ООН у формуванні сучасної системи, а також проблемі добровільності виконання рішень, що залишається актуальною й досі. У контексті сучасних викликів розглянуто вплив кіберконфліктів, екологічних спорів і гібридних загроз на традиційні механізми, з оцінкою їхньої ефективності та пропозиціями щодо реформування, зокрема через створення спеціалізованих трибуналів. Окремий розділ присвячено аналізу сучасних механізмів на прикладі ООН, Ради Європи, Постійної палати третейського суду та регіональних організацій, таких як Африканський Союз. Наведено приклади практичного застосування – спір Філіппін із Китаєм, посередництво в Ємені, справи в ЄСПЛ – які ілюструють потенціал і обмеження цих інститутів. У висновках підкреслено необхідність поєднання історичного досвіду з інноваційними підходами для підвищення адаптивності системи.