У статті здійснено комплексне філософсько-антропологічне осмислення дитини і дитинства в контексті інклюзивної освіти, з особливим акцентом на феномен нейрорізноманітності як особливу форму людського буття. Аналізується традиційна нормативна парадигма, яка розглядає дитинство як етап розвитку до стандартизованої моделі дорослості і часто маргіналізує дітей з нейродивергентними особливостями, зокрема з аутизмом, СДУГ, дислексією та іншими нейроунікальностями. Запропоновано переосмислення нейродиверситету як онтологічно значущої форми людської множинності, що вимагає переоцінки базових категорій норми, інакшості, суб’єктності та гідності. Опираючись на класичні і сучасні концепції філософської антропології (роботи Гельмута Плесснера, Арнольда Гелена, Моріса Мерло-Понті), підкреслюється відкритість і незавершеність людського існування як основа прийняття різних способів буття. Концепція екзцентричної позиції Плесснера, яка означає одночасне існування людини “в собі” і “поза собою” у соціокультурному світі, дозволяє трактувати нейроособливість не як дефект, а як автентичну форму присутності у світі. Феноменологія тілесності Мерло-Понті засвідчує, що тіло — це суб’єкт досвіду, через який розгортається унікальне сприйняття реальності, і нейрорізноманітність є легітимною тілесно-свідомісною конфігурацією. У статті також інтегровано етичні підходи Еммануеля Левінаса, який розглядає Іншого — зокрема дитину з нейроособливістю — як носія абсолютної гідності, що не підлягає редукції чи нормуванню. Сучасна педагогічна філософія, представлена, зокрема, Гертом Бієстою, акцентує на вже наявній суб’єктності дитини, закликаючи педагогів не формувати, а слухати дитячий голос. Враховано внесок критичних студій інвалідності, які наголошують на соціально-політичній природі норм і виключень у освіті. Особлива увага приділена українському науковому дискурсу, зокрема працям Л. Лук’янової, О. Савченко та С. Карамушки, що розвивають ідеї етичної зустрічі з Іншим і педагогіки, орієнтованої на підтримку унікальної інакшості дитини з нейроособливостями. Отже, трансформація парадигми інклюзивної освіти від корекції до визнання дитини як повноцінного суб’єкта смислу і культури є не лише теоретичною необхідністю, а й практичним викликом, що вимагає оновлення педагогічних моделей і освітнього простору. Це відкриває шлях до глибшого гуманістичного підходу, що цінує різноманіття як ключову цінність людства.