У розділі досліджуються концептуальні та практичні засади розбудови інклюзивного освітнього середовища в Україні в умовах триваючої війни та під час повоєнного відновлення. Автор обґрунтовує тезу про те, що сучасний університет має стати провідним оператором соціальної інклюзії, реалізуючи свою третю місію через поширення цінностей справедливості та солідарності у сфері вищої освіти та суспільстві.У роботі детально проаналізовано діалектику стихійної та організованої інклюзивності. Стихійна складова, породжена волонтерськими рухами та низовою солідарністю українців, потребує системної інституціалізації з боку ЗВО для перетворення спонтанних поривів на сталу державну політику. Особливу увагу приділено критичному осмисленню стратегії DEI (різноманітність, рівність, інклюзія) та ризикам «вибіркової інклюзивності», яка може породжувати нові форми несправедливості через політизацію квот.Важливим аспектом дослідження є аналіз «культури скасування» (cancel culture) як специфічної форми публічного утвердження справедливості в умовах неефективності офіційних інститутів. Автор проводить межу між конструктивним «жорстким скасуванням» (наприклад, щодо тероризму чи агресії) та деструктивним масовим терором, що руйнує соціальні інститути.Значну частину розділу присвячено проблемі посттравматичного стресового розладу (ПТСР) та культурної травми. Доведено, що подолання ПТСР неможливе без відновлення історичної справедливості та нормалізації подолання травми через соціальну інклюзію. Університет пропонується як простір для свідомого опрацювання гострих суспільних конфліктів та реабілітації учасників освітнього процесу, що постраждали від війни.