У статті здійснено комплексний аналіз сучасної історіографії українсько-турецьких культурно-освітніх відносин кінця ХХ – початку ХХІ століття. Метою дослідження є виявлення основних наукових підходів, тематичних напрямів та перспектив подальшого вивчення гуманітарного співробітництва між Україною та Турецькою Республікою. Методологічну основу роботи становлять принципи історизму, наукової об’єктивності та системності, а також методи історіографічного аналізу, проблемно-хронологічний і порівняльний підходи. У статті проаналізовано доробок українських дослідників, присвячений нормативно-правовим засадам співпраці, діяльності освітніх і культурних інституцій, ролі української діаспори в Туреччині та функціонуванню механізмів культурної дипломатії і «м’якої сили». Наукова новизна полягає у систематизації сучасних історіографічних тенденцій із урахуванням трансформацій, зумовлених російською агресією проти України, а також у виокремленні малодосліджених аспектів проблеми, зокрема турецької історіографії гуманітарних відносин і регіонального виміру співпраці. У висновках обґрунтовано, що культурно-освітні зв’язки поступово утверджуються як самостійний і стратегічно важливий напрям українсько-турецького партнерства, а їх історіографічне осмислення потребує міждисциплінарного та порівняльного підходів.