У статті обґрунтовано можливості екстраполяції стратегіально-генетичного підходу В.О. Моляко у площину психології життєтворчості. Творчість розглядається як універсальний психологічний механізм подолання стресу, відновлення суб’єктності та конструювання нової життєвої архітектоніки в умовах тривалої соціальної нестабільності й війни. Мета дослідження – визначити роль когнітивних стратегій творчого мислення у забезпеченні особистісної цілісності та переході від детермінованих до самостійно обраних життєвих траєкторій у ситуаціях невизначеності. Здійснено спробу інтеграції стратегіально-генетичної концепції В.О. Моляко з положеннями долеаналізу Л. Зонді. У дослідженні запропоновано авторську інтерпретацію функції Pontifex-ego як Високого медіатора. Виокремлено три рівні організації життєвого шляху – модифікаційний, комбінаторний і реконструктивний, що відповідають базовим когнітивним стратегіям аналогізування, комбінування та реконструювання. Обґрунтовано, що ці стратегії організовують не лише інтелектуальну діяльність, а й життєвий досвід у цілому, перетворюючи трансгенераційну спадщину на ресурсну систему, відкриту для творчого переосмислення. Емпіричну основу дослідження становить герменевтично-психологічний аналіз архівного рукопису 1941–1943 років, створеного київським підлітком в умовах нацистської окупації. Виявлено взаємодію травматичних і візіонерських наративів, що репрезентують різні рівні стратегіальної діяльності – від модифікації травми до її реконструктивного перетворення. Встановлено, що архетип Козака в аналізованому рукописі постає ресурсом психологічної деокупації свідомості та візіонерського проєктування майбутнього. Доведено, що візіонерські образи виконують функцію смислотворення та забезпечують перехід від реактивного виживання до проактивного формування життєвих горизонтів. Творчість у кризових умовах визначено як базовий механізм збереження суб’єктності в конструюванні особою життєвого шляху і певною мірою власної долі.