NobleBlocks

Research indexBook chapter

Розділ 7. Тенорові партії в українській опері ХІХ–ХХ століть — на прикладах творів С. Гулака-Артемовського, М. Леонтовича, К. Данькевича — в руслі необідермаєрівської естетики останніх десятиліть

Гао

15 Jul 2026

NobleIDark:/48914/w1/20261105/2CF5F297DOI10.67324/978-617-8714-48-2-art-190-222

Paywalled

The full text is at the publisher

You can read the abstract here, or open it at the publisher.

Read at the publisher

Abstract

Актуальність цього дослідження обгрунтована необхідністю розробки теми національного смислу буття мистецтва у різновидах епохального, соціально-політичного і регіонального призначення, які складають невід’ємну атрибутику живого буття мистецьких виявлень нації. Національний принцип функціювання української культури сьогодення спирається на історичні завоювання, які силою сьогоденних обставин пост-поставангардних умов світового соціуму розгорнуті до змішання накопичень академічного мистецтва і популярного, мас-культурного шару, піднімаючи традиції національного мистецького надбання, що культивували відповідні стильові зрізи в напрямі примирення антиномічних, соціально-епохальних і регіонально-етнічних переваг. В цьому — принципова опозиція останнього півстоліття стосовно антитетичних виявлень віку минулого, що тяжів до 1970-х до загострення протиставлень академізму-традиціоналізму і модерну-авангарду, третьорядового мистецтва і авторського музично-композиційного внеску, епохально-глобалістських і провінційно-регіональних показників творчого вираження (про це спеціально в роботі Л. Іванової []). О. Козаренко, найзначніша музично-мистецька фігура України останніх десятиліть, відстоював бідермаєрівську стильову відзначеність національного здобутку у цілому, вказуючи на активізацію відповідного світоглядного налаштування останніх десятиліть []. Справедливість такого світоглядного аспекту очевидна, підкріплена «вибухом» виконавської активності попри композиторського втручання, що компромісно виражає закладеність алеаторики у композиційні побудови, а послідовно вкладається в музичне буття через так звану «генеративну» музику. В даному разі зосереджуємо увагу на виявленнях мистецтва тенорової вокалізації, як вона існує в репертуарних явленнях сьогодення, представляючи національні здобутки в контакті із слухацькими потребами прийняття стильових «мозаїк» найширшого часового і стильово-естетичного планів. В роботі І. Навоєвої (2019) мали місце узагальнення щодо «неоготичних» рис музичного виконавського вжитку, що органічно прокладає смислові лінії до бароко, виступ якого означав прийняття готичних позицій на тлі здобутків Ренесансу, рококо як національної складової бароко, відновлення салонності рококо в умовах різнонаціонального прояву бідермаєру у ХІХ столітті. Необароко, у тому чисіл неорококо, склали самостійний смисловий ряд у століття Науково-технічної революції і психології підсвідомого, активізувавшись в «анестезійній» (за П. Булєзом [, с. 37]) естетиці мінімалізму і у співіснуванні із полістильовою безмежністю першої чверті ХХІ століття. Відродження цінності мистецтва бідермаєра, благісного, релігійно спрямованого, соціально-примирительного, того, що тяжіє до «малих» форм вираження не тільки в кількісно-часових вимірах довгісності звучання, але і в якості позадраматичного матеріалу, що показовий для «малості» популярної сфери. Ясно, що такий напрям думок в мистецтві потребує засобів виразності, які апробовані практикою контактування театральності з популярною, у тому числі духовною областю творення. А в оперному вжитку — то особливі виразні виявлення тембрів-амплуа, що визвало до життя у останні десятиліття спів контр-тенорів, мистецтво яких ніби замінює голоси кастратів і фальцетистів («чоловічих сопрано») у «світлому» співі XVII–XVIII століть, також звучання «церковних» тенорів, тобто так званих ліричних тенорів, які ще у добу Дж. Россіні оцінювалися як певні «замінники» ідеальних звучань «чоловічих сопрано», а згодом зайняли самостійну позицію в репертуарі опери ХХ–ХХІ століть. І, можливо, апогеєм такої спеціалізації тенорового як принципово ліричного співу стала партія Гао Цяньлі у дивній опері Тан Дуна «Перший імператор»: то роль композитора, соратника Імператора і викривача жорстокості останнього, який ціною свого життя стверджував ідеальну цінність вибудови могутньої держави, що заклала велич Китаю на наступні століття аж до сьогодення. Цей голос Гао протистоїть драматичному тенору Імператора, засвідчуючи дві путі до державної міці — насильства й жорстокості і творчої напруги, що творить Дива. Таке протистояння тенорових партій мало місце в опері «Сказання про невидимий град Китеж і діву Февронію» М. Римського-Корсакова (1904), де драматичний і ліричний тенори засвідчували грішний-зрадливий (Гришка Кутерьма) і Богоугідний подвижницький (Княжич) світи, що персоніфікували моральні антитези людського мислення. Метою даної роботи виступає виявлення бідермаєрівського виразного потенціалу тенорових партій у знаменитих операх українських композиторів ХІХ–ХХ століть, у яких тембр-амплуа ліричного тенора чітко асоційований із ідеальними настановами поведінки і вираження персонажів. Методологічний базис — інтонаційне бачення природи музики, в яку генетично закладене переплетіння мовленнєвого і тоново-звукового початків, як це має місце в українському музикознавчому підході у розвиток позицій Б. Асаф’єва і Б. Яворського і представлено у працях О. Маркової, а також Д. Андросової, Т. Буркацької, Л. Горелік, Н. Каданцевої. Особливий акцент поставлено на питанні специфіки тембру-амплуа, терміну-поняття, уведеного О. Марковою [] у науковий вжиток і оперологічно розроблений О. Рощенко [] в історичному музикознавстві. Основні методи дослідження: аналітичний, стильово-компаративний, герменевтичний, описово-біографічний, показовий для праць В. Шульгіної і О. Яковлєва []. Наукова новизна роботи виявляється в наступному: вперше в музикознавстві Китаю і України партії ліричних тенорів усвідомлюються в контексті надбань бідермаєра; вперше подано спеціальний аналіз партії головного героя як носія тембру-амплуа ліричного тенора в опері М. Леонтовича «На русалчин Великдень»; уточнено виявлення необідермаєрівських рис у виконанні виділених в аналіз партій з опер українських композиторів ХІХ і ХХ сто» партії Андрія із «Заопорожця за Дунаєм» С. Гулака-Артемовськоголіть, а також виділена взаємодія амплуа ліричного і драматичного тенорів в партії Назара Стодолі в одноіменній опері К. Данькевича. Робота містить чотири підрозділи, в яких послідовно розкриваються:– ідеї бідермаєрівської специфіки національного творчого вираження, яке обґрунтоване на уявленні про «ліризм української душі», виділяну у тому числі через «пісенність» українського національного тла; – здійснюється аналіз трьох партій ліричних тенорів, які покладені в основу образів опер С. Гулака-Артемовського, М. Леонтовича, К. Данькевича, в аспекті їх відповідності бідермаєрівським критеріям принципового злагодження протиріч буття і естптизмом світоглядної настанови у сприйнятті подій та явлень життя.

Discussion

More

Suggest a correction or report