Громадське здоров’я, як один із складових елементів національної безпеки, передусім ви­значається захищеністю населення від поши­рення епідемій на території певної держави. Ви­дається, що про його стан може свідчити і те, наскільки населення захищено від протиправ­них та несумлінних дій або бездіяльності ме­дичних працівників. Останні під час виконання своїх професійних обов’язків із надання медич­ної допомоги можуть надати неякісну медичну послугу або навіть спричинити шкоду здоров’ю пацієнту чи позбавити його життя, що може по­тягнути за собою їх цивільно-правову та/або кримінальну відповідальність. Навіть у випад­ку притягнення медичного працівника до кри­мінально-правової відповідальності у нього або у медичного закладу, працівником якого він є, залишається обов’язок відшкодувати матеріаль­ні збитки пацієнту за шкоду, завдану його здо­ров’ю. Аналіз же судової практики як у цивіль­них, так і кримінальних справах, свідчить про те, що на сьогодні є маловірогідним отримання такого відшкодування з боку медичного праців­ника навіть у судовому порядку. Для того, щоб змінити цю ситуацію, потрібно на законодав­чому рівні закріпити інститут професійної від­повідальності медичних працівників. У червні 2024 р. у першому читанні Верховною Радою України за основу було прийнято проект Зако­ну України про самоврядування у сфері охорони здоров’я від 25.12.2023 р. (реєстр. № 10372), яким передбачається створення інституту стра­хування цивільної відповідальності представ­ників медичних та фармацевтичних професій. Саме тому сьогодні важливе значення набуває пошук оптимальної правової моделі такого ін­ституту. При цьому за основу може бути взято законодавство окремих країн ЄС (Литовської Республіки, Латвійської Республіки та Федера­тивної Республіки Німеччина), яке регламентує інститут страхування професійної відповідаль­ності медичних працівників. Тож у цій статті на підставі порівняння окремих положень цих за­конів буде здійснено виявлення всіх недоліків та переваг даного інституту.