Статтю присвячено дискурсу української хорової культури ХХ століття, який спрямовано в персонологічну площину. Наголошено, що саме крізь життєтворчість конкретної особистості диригента увиразнюються характерні риси історичної епохи, естетичні пріоритети, динаміка виконавсько-хорової культури, спадкоємність традицій. Показано, що серед нового покоління хормейстерів, які увійшли в музику наприкінці 1920–1940-х років репрезентативною є постать Юрія Таранченка – визначного диригента-інтерпретатора, педагога, одного з організаторів і творців новітньої хорової справи, музичного діяча. Залучення маловідомих документів і джерел з особистого архіву митця, спогадів сучасників, а також вивчення аудіозаписів, здійснених Ю.Таранченком дозволили встановити масштаби і вектори багаторічної плідної діяльності майстра. Окреслено риси життєтворчості, розглянуто «біографічний сценарій» диригента. Визначено унікальність траєкторії художньо-естетичної самореалізації митця.Встановлено об’єктивні та суб’єктивні чинники формування особистості Ю. Таранченка. Звернено увагу на атмосферу життя періоду дитинства та юності, які сприяли самопізнанню/самоусвідомленню власного мистецького призначення, вибору професії музиканта. Розкрито процес динамічного набуття митцем практичного виконавського досвіду і диригентської майстерності в очолюваних ним провідних хорових колективах України. Виокремлено й охарактеризовано багаторічну діяльність Ю. Таранченка як художнього керівника і головного диригента хорової капели Українського радіо. Визначено особливість функціонування створеної ним капели як універсального хорового колективу. Наголошено, що серед існуючих тоді академічних хорів, капела під керуванням Ю. Таранченка вирізнялась високим рівнем вокально-хорової майстерності, багатожанровим репертуаром, постійною комунікацією з композиторами та особливою аудиторією, що нараховувала мільйони радіослухачів. Охарактеризовано творчий метод диригента, особливості його виконавської майстерності. Зроблено висновок про універсальність і високу диригентську культуру Ю.Таранченка. Показано перспективність подальшого вивчення особистості й спадщини митця як уособлення поетапного розвитку та злету хорового мистецтва України ХХ століття.